ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМУ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ЕКОЛОГІЧНИМИ ІННОВАЦІЯМИ В АГРОБІЗНЕСІ

Abstract

Статтю присвячено формуванню та науковому обґрунтуванню механізму стратегічного управління екологічними інноваціями в агробізнесі в умовах зростання екологічних викликів, посилення регуляторних вимог, глобальних кліматичних змін та трансформації підходів до сталого розвитку. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю адаптації аграрних підприємств до сучасних екологічних, економічних і соціальних викликів, а також переходу від фрагментарного впровадження екологічно орієнтованих інновацій до їх системної та цілеспрямованої інтеграції у стратегічне управління з урахуванням принципів сталого розвитку та ESG-підходу. У сучасних умовах саме екологічні інновації розглядаються як один із ключових чинників довгострокової стійкості та конкурентоспроможності аграрного сектору.

У статті систематизовано та критично проаналізовано сучасні теоретичні підходи до управління екологічними інноваціями, визначено їх місце та роль у системі стратегічного управління аграрними підприємствами, а також уточнено зміст, функції та завдання стратегічного управління екологічними інноваціями з позицій інтеграції економічних, екологічних і соціальних чинників розвитку. Обґрунтовано, що ефективність реалізації екологічних інновацій значною мірою залежить від узгодження стратегічних цілей розвитку підприємства, адекватного ресурсного забезпечення, використання відповідних управлінських інструментів, а також від рівня інституційної підтримки та управлінських компетенцій.

Доведено доцільність формування інтегрованого механізму стратегічного управління екологічними інноваціями, який забезпечує цілісність і послідовність управлінських рішень, підвищує адаптивність аграрних підприємств до змін зовнішнього середовища та сприяє переходу від короткострокових екологічних заходів до довгострокових стратегій сталого розвитку. Проаналізовано стратегічні орієнтири, інструменти реалізації та результати впровадження екологічних інновацій з урахуванням ESG-принципів і галузевої специфіки агробізнесу, зокрема високої залежності від природних ресурсів, сезонності виробництва, волатильності ринкової кон’юнктури та підвищеної чутливості до кліматичних змін.

Запропонований механізм стратегічного управління інтегрує стратегічне планування, інституційні, економічні та організаційні інструменти, ресурсне забезпечення, систему моніторингу, оцінювання результативності екологічних інновацій і механізми адаптації управлінських рішень до змін зовнішнього середовища. Отримані результати розширюють теоретико-методологічні засади стратегічного управління екологічними інноваціями та формують науково обґрунтоване підґрунтя для практичного впровадження запропонованого механізму в діяльність аграрних підприємств, розроблення стратегій сталого розвитку, підвищення рівня інноваційної та екологічної культури агробізнесу, а також для подальших наукових досліджень у цій сфері.

Крім того, результати дослідження мають міждисциплінарний характер і можуть бути використані при розробленні державних та регіональних програм підтримки екологічних інновацій, удосконаленні корпоративних стратегій аграрних підприємств, а також у процесі формування управлінських рішень, орієнтованих на підвищення екологічної відповідальності бізнесу та досягнення цілей сталого розвитку в аграрному секторі економіки.

References

1.  Barbieri N., Ghisetti C., Gilli M., Marin G., Nicolli F. A survey of the literature on environmental innovation. Journal of Economic Surveys. 2016. Vol. 30. No. 2. S. 318–348.

2.  Boons F., Lüdeke-Freund F.Business models for sustainable innovation: State-of-the-art and steps towards a research agenda. Journal of Cleaner Production. 2013. Vol. 45. S. 9–19.

3.  Elkington J. Cannibals with Forks: The Triple Bottom Line of 21st Century Business. Oxford: Capstone, 1997. 402 p.

4.  FAO. Innovation in Family Farming. Rome: Food and Agriculture Organization of the United Nations, 2014. 161 p.

5.  Freeman R. E. Strategic Management: A Stakeholder Approach.
Boston: Pitman, 1984. 292 p.

6.   Hall J., Wagner M. Integrating sustainability into firms’ processes: Performance effects and the moderating role of business models and innovation. Business Strategy and the Environment. 2012. Vol. 21. No. 3. S. 183–196.

7.      Nidumolu R., Prahalad C. K., Rangaswami M. R. Why sustainability is now the key driver of innovation. Harvard Business Review. 2009. Vol. 87. No. 9. S. 56-64.

8.      OECD. Eco-Innovation in Industry: Enabling Green Growth.
Paris: OECD Publishing, 2010. 273 p.

9.      Porter M. E., van der Linde C. Toward a new conception of the environment–competitiveness relationship. Journal of Economic Perspectives. 1995. Vol. 9. No. 4. S. 97–118.

10.  Rennings K. Redefining innovation — eco-innovation research and the contribution from ecological economics. Ecological Economics. 2000. Vol. 32. No. 2. S. 319–332.

11.  Schaltegger S., Wagner M. Sustainable entrepreneurship and sustainability innovation: Categories and interactions. Business Strategy and the Environment. 2011. Vol. 20. No. 4. S. 222–237.

12.  World Bank. Agriculture and Climate Change: Toward Sustainable, Productive and Climate-Resilient Agricultural Systems. Washington, DC: World Bank, 2016.